(НЕ)погана людина

Колись, йшовши по вулиці нашого міста, я помітила хлопця. Так, у мене тут щирий щоденник, то будемо намагатися говорити правду. Я охрестила його в своїй голові «стрьомний хлопець, наркоман якийсь». Він шатався, йшов прямо на мене і, здається, зовсім не бачив мене. Дивився наче наскрізь. І тут він рухнув прямо під мої ноги, а я відстрибнула. Він смикався на асфальті, а я просто дивилася на нього. Наче заціпило. Навколо стали збиратися люди. Підбіг один чоловік. Вправно однією рукою (в іншій була сигарета) він перевернув чоловіка на бік. Крикнув, щоб викликали швидку.

Я пішла далі за своїми справами. Сама собі говорила, що йому точно допоможуть, вже викликали швидку, а чоловік з сигаретою, як видно, знає, що робити. На відміну від мене. Це сталося давно, і всі роки потому я ставила собі одне-єдине питання: чи погана я людина? Чи допомогла би йому, якщо навколо не було б нікого? Я не можу відповісти на це питання. І це ЖАХЛИВО. Це точно не те, що говорять вголос чи пишуть текстом. Я з жахом розумію, що таких як я більшість, не буду оперувати відсотками. Тож, ми ціпенієм у екстренній ситації чи просто вибираєм нічого не робити? Дійсно не знаємо як допомогти чи просто виправдовуємо бездіяльність перед самими собою?

Я завжди казала, що поганих людей менше. Це правда. Їх дійсно менше. Та чи всі решта добрі? І наскільки однаковою може бути доброта, її масштаб? Чи настільки ми добрі, аби кинутися на допомогу чужій людині, кому вона може знадобитися? Насправді, не так страшні погані люди, як нейтральні. Вони нікому не роблять зла, але й творити добро не поспішають. Чекають, поки інші допоможуть або якось там само. Такі собі сірі тіні в сірій зоні — ні користі, ні шкоди. Лінь і байдужість — найбільші їхні внутрішні вороги. 

Сьогодні 01.02.2025 року до нас прилетіло. Поцілили у жиловий будинок, зруйновано цілий під'їзд багатоповерхівки. Я з захопленням бачила, скільки цивільних людей попрямували до місця трагедії аби оперативно надавати допомогу. Але я знову спитала себе: чи є я поганою через те, що не поїхала? Чи є я байдужою, бо залишилася вдома? Чи має мені бути соромно за те, що не кинулася туди різати бутерброди та готувати чай або ще щось? Чи достатньо зробити репост збору? Чи досить для вираження співчуття запостити фото чи відео з місця події, які й так заполонили всі соцмережі? Чи є тут взагалі правильні відповіді?

Щодо мене, я розумію, що, скоріш за все, застрягла в нейтральності. І мені за це соромно. Дуже. Але тим ми, люди, й відрізняємося від тварин — коли ми приймаємо свою проблему, ми в змозі її виправити. Або принаймні спробувати. Адже,

Доброта — та сама навичка, яку можна напрацювати тим, кому дано відчувати співчуття. 

So, be kind, be Human.